Якщо б облікувати список найбільш широковживаних словосполучень в українській системі освіти протягом останніх 5 років, то сполучення «Болонський процесс» напевно було б на чолі списку. Тисячі викладачів прочитали сотням тисяч студентів спеціальний курс, проведені десятки конференцій та семінарів на різних рівнях, витрачені величезні кошти та час. Але поставимо собі запитання: чи переконані ми, що відоме словосполучення викликає у більшості викладачів та студентів розуміння, що освітянські реформи під лозунгами Болонського процесу ведуть до підвищення якості підготовки фахівців, поліпшення умов наукової та педагогічної роботи викладачів, створення нових можливостей для випускників, підвищення престижу української освіти?

Нагадаємо, що процес об'єднання Європи, його поширення на схід і на прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де були започатковані такі ініціативи.

Сьогодні інтеграційний процес у науці й освіті має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об‘єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Головна мета цього процесу - консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (адже, протягом останніх 15-20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

19 червня 1999 року в Болоньї був підписаний 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документ, який назвали «Болонська декларація». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року.

Доречі, в 1999 році Україна втратила шанс шляхом простого поставлення підпису увійти в коло країн - засновників Болонського процесу. Причини цього так і залишаться невідомими широкій освітянській громадськості.

За вимогами декларації у межах створеного простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Власне, цим документом було задекларовано прийняття загальної системи порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3 + 2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський - не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці якраз як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

Наступний другий етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке, і четвертий саміт Болонського процесу проведений 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія).

Саме 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти. Якщо на установчій конференції в Болоньї 1999 року до перших 29 країн майже не висували суттєвих вимог, то вже на Празькому саміті 2001 року до наступних чотирьох кандидатів вони були досить серйозними, а сім країн, які входили до Болонської співдружності на Берлінському саміт, змушені були витримати справжній іспит. Безперечно, вступ до цієї співдружності на Бергенському саміті у 2005 року був досить складним.

Сьогодні освітяни вищих навчальних закладів вже відчули вплив інтеграційних процесів, і можливо саме тому все менше ідеалізують Болонський процес. Адже він в сучасних умовах не рівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Втім, з урахуванням усіх «за» і «протии» для країн, які прагнуть до економічного і суспільного розвитку і, зрештою, вступ до Європейського Союзу, альтернативи Болонському процесові немає.

Проте, представники багатьох ВНЗ доходять висновку, що гострої необхідності форсувати запровадження Болонської системи поки що немає. Європейська система не припала до душі українцям, на думку фахівців, через те, що подана у вигляді політичної волі. Модель була непродумано накладена на існуючу національну систему освіти.

В сучасних умовах молодь виявилася просто не готовою до самостійної роботи, яка передбачена положеннями Болонської системи освіти, але практично не здійсненна в командно-адміністративній системі освіти України. Як вважають викладачі ВНЗ, основна проблема в тому, що в українській системі освіти до студентів все ще відносяться як до дітей. Їм викладають конкретний набір предметів, корисність яких визначена зверху, диктують лекції під запис, контролюють наявність конспектів. Абітурієнт приходить в університет після школи, де його водили за руку всі 11 років, з такими ж очікуваннями. І раптом після запровадження Болонських вимог виявляється, що потрібно виявити самостійність, але очікування залишаються і навіть підкріплюються очевидністю домінування викладача. У результаті університети і студенти виявилися у ситуації, коли перші не знають, як стимулювати других до самостійної праці.

Поки на вищому рівні тріщать списи і обговорюються недоліки нововведень, у деяких ВНЗ намагаються знайти позитиви болонізації, без цілковитого сліпого копіювання європейських стандартів. Освітяни впевнені необхідності копіювати цю систему цілком немає. Тому багато вузів підходять до процесу запровадження творчо, поєднавши те хороше, що є в нашій системі освіти, і корисні моменти європейської вищої школи.

Сьогодні лише зважений підхід до впровадження ідей Болонського процесу може дати позитивні результати. До змін у вищій освіті необхідно ставитися гранично обережно, щоб не зашкодити. Не слід вважати освіту, яка у нас була до приєднання до Болонського процесу, поганою і непродумано змінювати все те, що сприяло визнанню високого рівня нашої освіти у всьому світі. Багато суперечок викликають практичні моменти запровадження нової кредитно-модульної системи навчання. Адже, щоб об'єктивно і ефективно контролювати знання за Болонською системою, необхідно збільшувати кількість викладачів. До цього сьогодні готові не всі ВНЗ. Крім того, багато викладачів не хочуть займатися цією рутинною роботою. Таким чином, виникає потреба у застосуванні нових методик, комп‘ютерного тестування, форм навчання, які дозволяють індивідуалізувати процес навчання. Викладачам і студентам слід провести значну роботу по освоєнню і деякою мірою удосконаленню нової для України системи освіти.

На шляху цих реформ виникне ще багато складних проблем. Але особливість найближчого періоду в тому, що уникнути зазначених перетворень уже неможливо, бо, не проводячи реформ або зволікаючи з ними, наша країна підсилюватиме ізоляційні явища як з боку Європи, так і з боку Росії, дедалі більше поглиблюючи власну суспільну й економічну кризу.

Особисто я є прихильницею змін, які відбуваються в європейському освітянському просторі, передусім тому, що вони дають великий шанс нашим студентам, викладачам та науковцям не залишитися на узбіччі глобалізаційних процесів, які на початок 21 століття охопили практично всі сфери діяльності людини. Але успішно здолати посталі перед нами виклики ми зможемо лише за умови глибокого переконання у правильності поставлених завдань, яке має базуватися на їхньому розумінні та внутрішньому сприйнятті. В іншому разі нас чекає глибоке розчарування та внутрішня еміграція провідних фахівців із сфери вищої школи.

Література:

1. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник. /За ред. В.Г. Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004.