Формування нової стратегії виховання громадянина оновленої Української держави ХХІ століття зумовлюють необхідність привернення увагу до вітчизняних традицій виховання підростаючих поколінь та етнопсихологічних особливостей нашого народу. Адже лише ввібравши все краще з минулого і трансформувавши його в сьогодення і майбутнє та враховуючи вимоги життя нинішньої доби і діяльності людини, сучасний інститут батьківства зможе формувати особистість, в якій буде поєднуватись національна і вселюдська гуманістична культура.

Сьогодні у свідомості молодих людей відбувається руйнування цінностей батьківства. Відсутність умов для своєчасного становлення економічної самостійності молоді змушує їх відкладати на "кращі часи” взяття шлюбу та народження дітей. Розуміючи важливість формування в суспільній свідомості цінності батьківства, соціальної і духовної зрілості молоді, готовності до праці і створення сім’ї нами було обрано об’єктом  дослідження етнопсихологічні особливості функціонування української родини, зокрема, особливість, що має значний вплив на формування національної вдачі українців. Мова йде про особливе становище та роль жінки-матері у вихованні, житті і ментальності українців.

Різноманітні аспекти етнопсихології українців, традиції родинного виховання, особливості життя української родини були предметом дослідження вчених української діаспори І.Гончаренка, А.Горохович, В.Яніва. Цінний матеріал для розв’язання завдань нашого дослідження ми знаходимо у збірнику "Українська душа”, в якому опубліковані чотири статті відомих учених  діаспори – Є.Онацького, Б.Цимбалістого, О.Кульчицького та М.Шлемкевича.

За останні роки з’явилося небагато наукових праць, які певною мірою висвітлюють питання етнопсихології української родини, зокрема, дослідження О.Вишневського, Ю.Канигіна та З.Ткачук, В.Постового, П.Щербаня та ін. Проте, питання етнопсихологічних особливостей функціонування української родини та врахування їх у  життєдіяльності  сучасного інституту батьківства залишається актуальним, а тому дослідження даної проблеми стало завданням і нашого дослідження.

Відомий вітчизняний дослідник етнопсихології українців Б.Цимбалістий у своїй праці "Родина і душа народу” писав: "Родина – це основна "міліє”, середовища, що формує характер, вдачу людини. Життя в лоні родини в перших роках земного існування дає ключ до розуміння структури характеру, для розуміння того, як численні почувальні конфлікти малої дитини доводять до витворення своєрідних рис характеру, які проявляються в спеціальній поведінці. Ці переживання раннього дитинства, звичайно, забуваються, але їхні сліди в підсвідомості діють і керують поведінкою дорослої людини”[10, 78]. Здійснюючи культурно-антропологічний підхід до проблем національного характеру, вчений зазначає, що "структура української родини зберегла дуже багато рис матріархальної родини” [10, 86], а також підкреслює особливе значення жінки-матері в ментальності українців. Саме з нею головною мірою ідентифікується дитина. Мати постійно біля неї, вона нею піклується і часом боронить перед гнівом батька. "Норми поведінки, характер, моралі, ідеал людини, постанова до життя в українця є підпорядковані нормам і ієрархії вартостей – типовим для жінки, для жіночої свідомості” [10, 87]. "Чи не тут треба шукати, – пише Б.Цимбалістий, – генезу "кордоцентричності української вдачі (від лат. сordis – серце)” і "переваги функцій почувань”, про що пише О.Кульчицький?” [10, 87].

Здавна жінка в українських родинах займалась вихованням дітей, маючи при цьому всю ефективну владу в родині. Водночас вона дуже активна і в громадському, і сімейному житті. Її домінування над чоловіком виразно позначилось в народній творчості, в ряді літературних творів, а також в історико-педагогічних дослідженнях окресленої проблеми.

Батько ж в українських родинах виступає як беззаперечний авторитет. Він "не раз свідомо заявляє своє незаінтересування вихованням дітей, мовляв ту справу він передає жінці” [10, 86]. Бо навіть коли український батько доступний для дитини, нею цікавиться, – продовжує Б.Цимбалістий, – то найчастіше, як це було вгорі сказано, він сам дуже "материнський”. Звідси висока оцінка таких рис характеру, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м’якість, сердечність як "ідеальних рис”, тобто як прикмет ідеальної людини... "Український батько – отаман, як ідеал, це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, миломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма опікується, дбає про всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з "материнськими рисами” [10, 87].

У силу цих особливостей українська жінка-мати посідала впродовж всієї історії розвитку нашого суспільства особливе місце в світогляді українців. Це почесне місце Берегині домашнього вогнища і духовності в Україні було і є основою соціальної стабільності, соціальної моралі, душевної рівноваги і стійкості, а значить, і соборності, єдності нації.

Саме з такого становища українська жінка могла проявити свої здібності й притаманні їй властивості. Вона була не лише дружиною та матір’ю, ґаздинею та порадницею, а й духовним лідером, жрицею домашнього вогнища, живою енциклопедією знань про Всесвіт, режисером домашніх свят, лікарем, магом, дизайнером своєї оселі. Н.Сивачук зазначає: "Важко перелічити всі ті таланти, якими природа наділила українську жінку. Весь світ краси – від Великодньої писанки до поховального рушника – створений її благословенними руками” [9, 50].

У складних соціальних, економічних, політичних умовах та у житейській круговерті українська жінка набула рис самостійності і впевненості, терплячості й небайдужості, твердої віри в добре прийдешнє та гідності слова, ніжності серця і рук, які загоюють найпекучіші ранки, не дають зачерствіти душі людини, загинути людству від природних стихій та соціальних потрясінь [7, 4].

Однак охарактеризувати стан жінки в українській сім’ї, не кажучи про її становище в системі українського етносу, не так просто. Автори книги "Українська мрія” Ю.Канигін та З.Ткачук подають такі роздуми на цю тему: "Його не визначиш словами "главенство” чи "господство”. Його не охарактеризуєш за допомогою поняття  "золота клітка” для чоловіка (хоча, кажуть, чоловікові, який пожив з жінкою-українкою, важко потім ужитися з жінкою іншої національності). Справа зовсім не в "пануванні” жінки над чоловіком. У будь-якому випадку запорожцю, який повернувся додому з Січі, і на думку не спаде зайнятися "керівництвом” у власній хаті і вказувати жінці, що їй слід робити. У її добрих, ласкавих і таких рідних, надійних руках він просто відчував себе "паном”. І більшого не ждав” [5, 110].

Проте проявляли себе українські жінки не лише в побутово-родинних справах. Важко знайти таку націю, в історії якої залишили б про себе пам’ять так багато видатних жінок, як це ми бачимо в українській. Ярославна – жінка князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна – королева Франції, Єлизавета – королева Норвегії, Анастасія – королева Угорщини), Євпраксія (онука Мономаха) – це епоха Київської Русі. А ось епоха козацька і гетьманська: Маруся Богуславка, Маруся Чурай, Роксолана (жінка турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) і багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Олена Пчілка, Леся Українка, Марія Заньковецька та ін.

Український народ, вірний своїм традиціям, завжди відзначався високою релігійністю. Вона виявлялась, передусім, у ставленні до церкви. В релігійному житті українців спостерігається домінування жіночого культу – культу Богоматері. І.А.Зязюн і Г.М.Сагач, розкриваючи питання духовної краси жінки в культурному просторі України, відзначають, "що традиції українського іконопису надзвичайно яскраво відбивають не лише побожність народу, але й, зокрема, виняткове шанування образів Пресвятої Богородиці, народної Заступниці, яких налічується понад 160, – через її ідеал український народ виявляв свою шанобливість до Матері Божої, яку в символічних йменнях "Всіх скорботних радість”, "Оранта” (Заступниця, Покровителька), "Благодатне Небо”, "Благоуханний Цвіт”, "Живодайне джерело”, "Недремне око”, "Мироносна”, "Пом’якшення злих сердець”, "Милосердна”, "Цілителька”, "Нев’янучий Цвіт”…  – в цих та інших іменах вдячне людство висловило свої високі почуття до "Теплої Заступниці світу холодного” [4, 147 – 148].

Поставивши на п’єдестал пошани і любові Жінку, українці тим самим пошановують й Україну. "Україна-мати”, "Ненька-Україна” – це епітети, які самі по собі визначають характер українського патріотизму як любові синів до матерів [10, 85].

Сьогодні в українському суспільстві дедалі частіше йде мова про жінку-матір, її визначальну роль у реалізації української національної ідеї. Адже "глибина, масштабність, уся динаміка відродження нації будуть залежати від того, наскільки і як швидко ми відродимо нашу Берегиню – повернемо їй почесне місце, яке вона споконвіку займала в українській історії” [4, 100]. Сьогодні не ми перші говоримо про те, що зрозуміти до кінця народ України, "таємні” пружини його руху, його душу і "мрію” можна лише уявивши в ролі "етнічного центру” жінку-матір, дружину, Берегиню – генетичне і духовне джерело всього того, що називається "українством”. Виходячи з вищесказаного, ми вважаємо за можливе говорити про пасіонарність української жінки-матері.

Пасіонарність (лат. passio – пристрасть) – термін, уведений в етнологію Л.Гумильовим для означення непереможного прагнення людей до досягнення своїх ідеалів, ідей і цілей. Згідно з Гумильовим, пасіонарність має енергетичну природу, оскільки здатність індивіда здійснювати цілеспрямовану зміну навколишнього світу пояснюється підвищеною кількістю енергії, яку даний індивід захоплює з навколишнього середовища [8, 110].

Досліджуючи весь хід історії розвитку інституту батьківства в Україні, ми можемо констатувати, що українська жінка-мати має підвищений потяг до дії (пасіонарії), а також спрямовує свою енергію на досягнення основної мети – збереження та відродження нації, а життєздатна нація зберігає себе в родині.

У різні періоди історії нашого етносу – чи то в період існування слов’янських племен, чи в епоху Київської Русі, період національного відродження чи національно-визвольних війн, у період панування Російської імперії чи комуністичної системи саме жінка була Берегинею найміцнішої української національної твердині – родини. І лише завдячуючи жінці, українська родина виступає хранителькою моральних засад, національних звичаїв і традицій.

Однак увага, зосереджена в останні десятиліття на проблемі формування культурного простору нашої держави через плекання одухотвореного образу жінки-берегині нової України, на жаль, не дала очікуваних результатів. Недарма науковці зазначають: "...революційні прориви в науці ще не супроводжуються якісними "проривами” в духовній сфері суспільства з його егоцентристськими, групоцентристськими стереотипами, зокрема, й подоланням певної зневаги до жінки, дискримінації її соціального, громадсько-політичного статусу, звуженого до "обслуговування” дітей та чоловіка” [4, 146]. Отже, ми бачимо, що в останні роки не відбувається радикальних змін у культурно-освітньому просторі. Відповідь на запитання "Чому?” дав у вищезгадуваній роботі Б.Цимбалістий: "Зміна може відбутися через повільну переміну всієї духовної атмосфери даної культури, емотивного стану суспільності, традиції дому, ментальності батьків. Отож кращу суспільність можна виховувати малими, але продуманими змінами, повільним впоюванням певної системи вартостей, яка визнається кращою, дрібними деталями у вихованні малих дітей і т.п. Довгий і повільний процес – проте не безнадійний” [10, 96].

Дедалі частіше сьогодні на сторінках періодики, з екранів електронних засобів масової інформації звучить поняття "гендер” та розгортаються дискусії, пов’язані з проблемами гендерної рівності та гендерної рівноправності. Досить гостро поставлено це питання і в наукових колах. Проведення передбачених заходів сприятиме суттєвим змінам як у загальній середній, так і вищій освіті України, а також реалізації гендерної політики, яка є одним із пріоритетних напрямів діяльності Ради Європи, що, відповідно, зобов’язує і нашу державу рухатись у напрямку реальної рівності жінок і чоловіків.

Так звана емансипація жінки зробила досить відчутний злам у психології чоловіків і жінок щодо створення образу – ілюзії рівності. На плечі жінок переклалось ще більше турбот про сім’ю, виховання дітей, забезпечення належних побутових умов. Внаслідок лицемірно-гіперболічної ролі, яку визначили жінці у радянські часи [1, 3], вона почала набирати рис і характеру суперамазонки, незалежної ні від суспільної моралі, ні від форм і методів досягнення своєї мети. Вже десятки років ми можемо бачити жінок в оранжевій формі з молотом у руках, біля асфальтного катка чи залізничного насипу, на отруйних пестицидних плантаціях та інших небезпечних підприємствах [6, 20]. Однак проблема розподілу праці охоплює лише один аспект гендерної нерівності в суспільстві. Взагалі ґендерні ролі і норми не мають універсального змісту і значно різняться у різних суспільствах. Але "саме в сім’ї, школі, насамперед початковій, і закладаються установки, стереотипи поглядів на роль матері і батька як рівноправних членів суспільства. Або ж, навпаки, засвоюються стереотипи консервативно-патріархальні, коли жінка-матір несе основний тягар материнства, виховання дітей” [3, 57]. Сучасні дослідники вважають, що в складних умовах засвоєння цих стереотипів веде до "некерованих проявів материнської амбівалентності” [3, 57]. Тому пряме відношення до стратегії українського національного виховання має збалансування  участі у вихованні жіночого і чоловічого (материнського і батьківського) елементів. Йдеться про наближення батька до дитини і про його активну участь у вихованні. О.Вишневський зазначає, що вона повинна бути помітною на 3 – 4-х роках життя дитини, а також у школі, де необхідне ширше залучання чоловіків до педагогічної діяльності, як це характерно для інших народів [2, 69]. Спираючись на матеріали і висновки дослідників феномену української емоційності (Є.Онацького, В.Липинського та ін.), вчений рішуче відкидає думку про подолання її в нашому характері у зв’язку з наближенням батька до дитини та відзначає, що треба лише доповнити її розвитком розуму й волі [2, 69]. Враховуючи сучасні потреби державотворення, О.Вишневський вважає, що цей розвиток повинен проявлятись у формуванні в характері сучасного українця двох важливих рис: "вміти приймати рішення і відповідати за власні вчинки” [2, 70].

Розв’язання сучасних проблем життєдіяльності інституту батьківства можливо лише через переміну всієї духовної атмосфери суспільства, усвідомлення пассіонарності української жінки, через  відновлення національної свідомості і ментальності наших пращурів, через засвоєння позитивного досвіду попередніх поколінь та вироблення нових підходів до подальшого розвитку суспільства і суспільних відносин на ґрунті національної і вселюдської гуманістичної культури.

Досліджувана проблема висвітлює лише один аспект діяльності інституту батьківства. Наука третього тисячоліття вимагає комплексних підходів та досліджень проблеми діяльності сім’ї та інституту батьківства як соціокультурного, етнічного феномену.

Література:

1.                 Березіна З., Бодрова Г. Жінки радянської України – активні будівники комунізму. К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1954. – 112 с.

2.                 Вишневський О. Сучасне українське виховання: Педагогічні нариси. – Львів: Львівський обласний науково-методичний інститут освіти, Львівске обласне педагогічне товариство ім. Г.Ващенка, 1996. – 238 с.

3.                 Зелінська Т. Гендер: новий погляд на материнство // Початкова школа. – 2002. – №5. – С.55–57.

4.                 Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: Навчальний посібник для вчителів, аспірантів, студентів середніх та вищих навчальних закладів. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997. – 302с.

5.                 Канигін Ю.М., Ткачук З.Ю. Українська мрія. – К.: Лексикон, 1996. – 152 с.

6.                 Костецький В. Українська жінка заслуговує кращої долі. – К.: ЗАТ "Нічлава”, 1997. – 36 с.

7.                 Постовий В. Тайна  материнства ⁄ ⁄ Початкова  школа. – 1995. – №5–6. – С. 4–6.

8.                 Садохин А.П. Этнология: Учебный словарь. – М.: Гардарики, 2002. – 208 с.

9.                 Сивачук Н.П. Дитина у світогляді українського народу // Початкова школа. – 2000. – №5. – С. 49–52.

10.            Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. – К.: Фенікс, 1992. – С.66–96.

11.            Українська душа. – К., "Фенікс”, 1992. – 128 с.