Найбільш складним, суперечливим та руйнівним для української родини, за нашими дослідженнями, був радянський період її історії. Заперечення важливості сімейного виховання, значна кількість безпритульних дітей, створення системи соціального виховання, яка мала замінити сімейне, все це призвело до нівелювання ролі сім’ї, родини як виховного чинника.

Проблема виховної діяльності інституту батьківства в теорії і практиці виховання 20-х років ХХ століття і до сьогодні залишається найменш вивченою. Предмет нашої статті – теорія і практика виховання у 20-х роках ХХ століття  Об’єктом статті є визначення теоретичних засад діяльності інституту батьківства. Мета нашої статті полягає в дослідженні ролі і місця інституту батьківства в теорії і практиці виховання  у 20-х роках. Завдання статті ми вбачаємо в аналізі нормативних документів зазначеного періоду з метою визначення ролі родинного виховання а також, в дослідженні значення інституту батьківства в 20-х роках. 

У 1918 році було прийнято ряд документів, які були покликані регламентувати сімейні відношення (декрети „Про громадянський шлюб, про дітей і про введення книг актів стану”, „Про розірвання шлюбу”, Кодекс законів РРФСР про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне і опікунське право). Вони закріпили основні принципи, що стосуються життєдіяльності неповної сім’ї: свободи шлюбу і розлучення (тільки шлюб, зареєстрований у відділі запису актів громадянського стану, забезпечував права й обов’язки подружжя). Державна політика, щодо шлюбно-сімейних відносин та традицій лише сприяла подальшому розколу української сім’ї. Так, церковне одруження, з перших днів влади більшовиків, розглядалось, як шкідливий забобон і залишок буржуазної ідеології. Отже, ми бачимо клятву взаємної вірності, яку освячувала церква, було замінено актом запису в урядовій установі, що фактично ні до чого не зобов’язувало, і, як наслідок, збільшувало кількість розлучень та подружніх зрад.

Громадянська війна та відголоски Першої Світової війни, що супроводжувались величезними економічними і демографічними втратами, призвели до збільшення кількості неповних сімей та до диспропорції між чисельністю чоловіків і жінок в Україні. Крім того, війни сприяли занепаду промисловості та сільського господарства країни. Його наслідки: економічна розруха, голод і евакуація також збільшували кількість осиротілих та безпритульних дітей та підлітків.

 З цих причин на рівні держави, починаючи з 1919 року, було взято курс на соціальне виховання. Відділ соціального виховання звернувся до уряду з проханням затвердити декрет про соціальне виховання дітей який мав стати основою всієї виховної роботи. У пояснювальній записці до декрету йшла мова про те, що „економічні умови розхитали сімейні устої” і як наслідок „сім’я неспроможна виховувати громадянина майбутньої радянської республіки” [1, арк. 109]. Разом з тим в 1919 році з’являється ще один документ, який унеможливлює родинне, сімейне виховання - відозва соціального виховання до матерів-робітниць -  в якому підкреслювалось, що „виховання дітей із родинного робиться громадським, соціальним” [2, арк. 84]. Здійснювати його повинні створені нові дитячі установи – яслі, дитячі садки, майдани, клуби, колонії. Як зазначалось у відозві, вони повинні працювати під контролем матерів [2, арк. 84]. Подібну відозву було надруковано і до матерів-селянок [3, арк. 27]. Таким чином, на рівні держави було заперечувалась необхідність і важливість родинного виховання, натомість виховання стає лише соціальним, громадським. Це перекручення призвело до того, що сім’я, родина переставали бути основним виховним чинником, породило деформацію внутрішньо сімейних стосунків.

Не заперечуючи позитивної діяльності Українського уряду та Наркомосу України у справі охорони дитинства та порятунку дітей від голодної смерті, слід зазначити, що починаючи з 1920 років у багатьох документах про соціальне виховання дітей,  рішеннях нарад з питань народної освіти, у виступах керівників Наркомосу та деяких педагогів матеріальний занепад української сім’ї і зменшення у зв’язку з цим можливості виконання виховної функції інституту батьківства, розглядається не як скороминуще економічне явище, а як принципова вада сім’ї, яка через свою індивідуалістичну природу не може виховувати дитину відповідно до нових педагогічних вимог. Як підтвердження цього наведемо  положення „Системи соціального виховання дітей УРСР” в якій  проголошувалось: „Сім’я, що була досі основним осередком виховання, не здатна ні забезпечити дитини матеріально, ні виховувати її згідно з новішими педагогічними вимогами, ні дати дитині повного громадянського виховання” [4, с.24]. Крім того наголошувалось і на непотрібності власне самого інституту сім’ї, адже „великий й категорично безповоротний соціально-економічний процес розкладу і розпаду сім’ї, що почався вже в глибині капіталістичного ладу, йде особливо прискореним темпом під час організації повного комуністичного суспільства, коли й чоловік і жінка (батько й мати) виходять з тісного льоху „сімейного вогнища” на широкий простір будівництва Робітничо-Селянської Держави” [4, с.24-25]. Фактично це не означало того, що батьки не матимуть можливості займатись вихованням дітей в сім’ях - держава бере на себе відповідальність за дітей: „це не значить, що держава буде виривати із обійми матері чи батька їхню дитину, - зазначається в документі, - але це значить, що держава організує силами всього працюючого суспільства таку систему охорони й виховання дітей, до якої піде охоче й „безсімейна” дитина, та й батько й мати віддають до неї і свою дитину, бо їй краще буде ніж в сім’ї” [4, с.25 ]. В 13 пункті цього документу дитячий будинок був названий основним виховним закладом для дітей віком від 4 до 15 років, в якому діти будуть жити, навчатись і виховуватись. Ця форма соціального виховання вважалась найвищою формою, а в майбутньому – і єдиною.

На позиціях „закономірності сімейного руйнування” в першу чергу стояли працівники Наркомосу, зокрема нарком освіти Г.Гринько, який чи не найбільше виступав за те, що „за 3 роки безупинної громадянської війни на Україні досяг великого напруження складний процес повного чи часткового фізичного розкладу сім’ї, її господарського виснаження і згасання, як джерела виховних впливів” [5, с.14]. На думку Г.Гринька, соціальне виховання в розвиненому вигляді є "загальною організацією дитинства, влаштування колективного життя всього дитячого населення. Це має на увазі повне усунення роз’єднаності дітей поміж індивідуалістичних сімей, що очевидно є неможливе без організації соціалістичного господарства й зміни всього укладу життя” [5, с.16]. Пропагуючи дитячий будинок, а не сім’ю, Г.Гринько підривав фундамент традиційної української родини та споконвічні виховні традиції інституту батьківства.

Помилкові позиції щодо сім’ї і школи знайшли відображення і в роботах О.Попова, В.Дюшен, російської діячки О.Коллонтай та ін. Зокрема, О.Попов, виступаючи на ІІІ Всеукраїнській Нараді по Освіті (15-30 червня 1921 р.) з докладом „Система соціального виховання дітей У.С.Р.Р.” називає „стихійний процес розпаду і пролетарської й буржуазної тим могутнім стимулом, що вимагає від нас якнайскорішого, найширшого й найглибшого переведення в життя цієї системи виховання (замість „сімейного” – соціальне)” [6, с.14]. Завданням цієї системи він називає „виховання нової людини, людини-комуніста, гармонійно розвиненої людської особи, що почуває себе органічно зв’язаного з новим комуністичним суспільством” [6, с.13].

В.Дюшен у лекціях про соціальне виховання звертається до історії педагогіки і робить власні висновки, що виховання дітей з сімейного повинно стати суспільним, „для того, щоб діти виросли з впевненістю, що всі вони рівні, що недопустимо одному користуватись всіма благами життя, а другому нічим” [7, с.5]. Брошура О.Коллонтай „Сім’я і комуністична держава”, яка в 1920 році була видана в Києві українською мовою, поширювала шкідницькі „теорії”, що насаджували зневагу до сім’ї, родинно-побутової культури свого народу. Авторка в роботі робить такий висновок: „Сім’я перестає бути потрібною. Вона не потрібна державі, бо хатнє господарство вже не корисне їй: воно без потреби відтягає робітників од більш корисної і продуктивної праці. Вона не  потрібна і для самих членів сім’ї, бо й друге завдання сім’ї – виховання дітей поволі бере на себе суспільство” [8, с.27]. Ідеалом комуністичної громади вона називає і пропагує „вільну спілку чоловіка й жінки замість невільної сім’ї минулого” [8, с.28].

Ідеї „розпаду” сім’ї і в наступні роки підкріплювались державними документами, а саме „Декларацією про соціальне виховання” (1 липня 1920 р.). В якій відстоювалась думка, що майбутнє в системі виховання належить тільки дитячим будинкам, а не сім’ї і школі [9, с.308-309].

Проте, в 20-ті роки працюють українські педагоги, які відстоювали позиції пріоритетності сімейного виховання над соціальним, зокрема В.Зіньківський, Я.Мамонтов та ін. Так, професор В.Зіньківський у своїй книзі „Про соціальне виховання” наголошує: „Сім’ю рішуче не може ніщо заступити. Ніщо не може заступити тої єдиної, що більше ніде не перетворюється, взаємної любові, котра може мати місце в сім’ї. Спільне життя, спільні турботи та труднощі – і все це протягом багатьох років – жваве єднання сім’ї з її родинними зв’язками, що підтримують, ніби оточують кожну сім’ю, свої родинні традиції, свої спогади – все це може бути тільки в сім’ї!” [10, с.50]. Він переконливо доводить, що „нормальна сім’я є незамінним органом соціального виховання, бо до тісного соціального співробітництва прилучається тут природне почуття родинності, певний органічний зв’язок членів сім’ї” [10, с.48], тому державні заклади виховання повинні співпрацювати з нею на ниві освіти і виховання. Разом з тим В.Зінківський відзначає, що в сучасних умовах сім’я „потребує доповнення” в дитячих дошкільних установах: „Як доповнення сім’ї, дошкільні установи стоять дуже високо, не маючи проте сили цілком її заступити” [Зін., с.52].

Український письменник, педагог Я.Мамонтов критикуючи „Декларацію народного комісаріату освіти УРСР про соціальне виховання”, наголошує на необхідності спільної співпраці дитячих будинків і сім’ї, а тому визначає „одним з найголовніших завдань нашої доби – встановлення раціональних відносин між цими двома необхідними факторами соціального виховання” [11, с.42].

Перші роки запровадження системи соціального виховання характеризувались значним зростанням кількості дитячих будинків. Якщо на кінець 1919 р. в Україні працювало лише 300 дитячих будинків, де нараховувалось 20 тис. дітей, то на початок 1022 р. їх було організовано вже 1750, а в них виховувалось 104,7 тис. дітей різного віку. В 1923 році дитячих будинків було вже 1928, а дітей в них – 114 тисяч. Лише після 1923 року кількість цих закладів поступово зменшується [12, арк.6]. Проте система соціального виховання, в якій основне місце відводилось не сім’ї і школі, а дитячому будинку, проіснувала в Україні недовго. Життя змусило переглянути точку зору на дитячий будинок і школу як основні заклади системи соціального виховання і дещо змінити її.

Поступово держава не змогла утримувати велику кількість закладів народної освіти, більшість з них переводилась на місцевий бюджет, частину було передано підприємствам, професійним та іншим організаціям і на утримання батьків. Так на Всеукраїнській Нараді завідуючих губвідділами Соціального виховання (лютий 1921 р.) гостро поставлено питання про місце дитячого будинку і школи в системі соціального виховання. Учасники наради відзначали, що хоч у школах навчається понад 1,5 млн. учнів, а в дитячих будинках близько 100 тис. дітей, „більше половини коштів, які відпускаються на народну освіту, йде на утримання дитячих будинків” [13, арк..16]. Досвід показав, що охопити всіх дітей шкільного віку дитячими будинками неможливо. Разом з тим кількість дітей у них з кожним роком зменшувалась, там залишались лише ті, в кого не було ні батьків ні родичів. В 1924 році Наркомос був змушений визнати, що попередні плани щодо суспільного виховання були утопією, а послаблення сімейного виховання зумовлювалось тимчасовими економічними труднощами. В наступні роки ставлення відділів освіти до сім’ї та сімейного виховання залишалось неоднозначним. З перших років радянської влади нищення сім’ї, як інституту виховання, підкріплювалось руйнуванням духовних, моральних її основ, тобто сім’ї як соціального інституту.

Під виглядом боротьби за права жінки, за урівняння її в правах з чоловіком в радянські часи розпочинається навантаження жінки непосильною й виснажуючою працею. Жінки починають працювати на рівні з чоловіком не тільки в колгоспі, на виробництві, але й в шахті, на будівництві, на ремонті залізничних шляхів і т.п. навантажені ще й громадською роботою і домашніми справами вони були вже не в змозі приділяти належну увагу дітям.

На офіційному рівні проводяться спеціальні заходи, щоб підірвати батьків авторитет і взагалі авторитет старших. „Більшовики вбивали в голови молоді, що старше покоління відносило свій час, що воно застроєне всякими буржуазними забобонами, і тому до нього треба ставитись з недовірою і ні в якому разі не підлягати його впливам” [14, с.29].

Відбувається підпорядкування моралі „інтересам класової боротьби пролетаріату”, з мети виховання дитини повністю вилучаються завдання виховання загальнолюдських та культурно-національних цінностей і, натомість, виникають цінності виховання більшовика-комуніста, незламного борця, спеціаліста-колективіста.

На підставі архівних матеріалів, аналізу документів, педагогічних і публіцистичних творів можна констатувати про подвійність становища сім’ї, інституту батьківства та дітей в період 20-х років. З одного боку – це зовнішня турбота і піклування про сім’ю і дітей, що офіційно проголошувалось у документах Комуністичної партії, Уряду, постановах Наркомосу України, окремі показові прояви такого піклування з боку керівників держави і конкретних посадових осіб, зокрема В.І.Леніна, Й.В.Сталіна. на словах турбота про всіх дітей робітничо-селянської республіки ще з перших років Радянської влади була зведена в ранг державної політики. Проте, з іншого боку, зустрічаємо в цілому зовсім протилежне ставлення у цей період до особистої долі конкретної людини, зокрема, і до української нації взагалі: духовне розтлівання сім’ї, культивування подружньої зради і „класової” взаємо ненависті між членами родини, знищення національних християнських та моральних традицій української родини, насаджування безоглядної відданості комуністичній партії та її вождями, культивування непошани і зневаги до старших та батьків. Доповнює цю ситуацію на Україні фактичне відчуження дітей від батьків і батьків від дітей внаслідок здійснення в 20-ті роки політики пріоритетного переваження суспільного виховання над сімейним (масове створення дитячих будинків, шкіл повного дня й водночас повне завантаження батьків, особливо жінок на виробництві). Політика антинаціонального і антиукраїнського спрямування знищувала кращі виховні традиції інституту батьківства, що призвело до деформаційних процесів в даному інституті. Заниження значення і ролі батьків у вихованні дитини вплинуло на авторитет інституту батьківства та призвело до пріоритетності суспільного виховання в заідеологізованій державі.

Література

1.     Пояснювальна записка до декрету про соціальне виховання дітей. – Центральний державний архів вищих органів влади та управління (у м.Києві), ф 166, оп.1, спр.160.

2.     Відозва відділу соціального виховання до матерів-робітниць. – ЦДАВОВ у м.Києві, ф.166,оп.1, спр.199.

3.     Відозва відділу соціального виховання до матерів-селянок. – ЦДАВОВ у м.Києві, ф.166,оп.1, спр.200.

4.     Система соціального виховання дітей У.С.Р.Р. Порадник по соціальному вихованню дітей. – Харків, 1921. – с.24-28.

5.     Гринько Г. Соціальне виховання дітей // Порадник по соціальному вихованню дітей. – Харків, 1921. – с.5-23.

6.     Бюллетень офіційних розпоряджень Наркомосу УСРР. – ч.2 (1). – Харків, 1921. – 24 с.

7.     Дюшен  О социальном воспитании.ІІ-я лекція. – К., 1919. –7 с.

8.     Коллонтай О. Сім’я і комуністична держава. – К.: Всеукраїнське державне видавництво, 1920. – 31 с.

9.     Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П.Калиниченко. – М.: Педагогіка, 1988. – 640 с.

10.                      Зіньковський В. Про соціальне виховання. – Київ, 1920. – 64 с.

11.                      Мамонтов Я. Право держави і право дитини. З приводу „Декларації освіти” УРСР про соціальне виховання дітей // Соціальне виховання. Орган головсоцстраху. – ч.1. – Харків, 1922. – С.40-54.

12.                      Протоколи засідань Ради відділу соціального виховання Наркомосу УСРР. – ЦДАВОВ у м.Києві, ф.166, оп. 3, спр. 870; ф.166,  оп. 4, спр. 937.

13.                      Матеріали про організацію соціального виховання на Україні. – ЦДАВОВ у м.Києві, ф.160, оп. 4, спр. 863.

14.                      Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава.: Полтавський вісник, 1994. – 191 с.